Він ніколи не бігав по подвір’ю, не ходив до школи пішки, не знав, як це — просто підвестися з ліжка і зробити крок. Але кожен день Іван Керетів із селища Воловець робить кроки — великі, щирі й жертовні — назустріч тим, хто тримає небо над Україною.
Прикутий до інвалідного візка з дитинства, Іван не дозволив болю чи розпачу замкнути себе в тиші безнадії. Навпаки — він став тихим, але потужним тилом для ЗСУ. Іванові 25.
Із самого малечку він пройшов низку болісних операцій. Лікарі, на жаль, не змогли поставити його на ноги. Але душа хлопця — стоїть, бореться і палає. Сьогодні він мріє про протези, щоб таки піднятися — не для себе, а щоб бути ще кориснішим для військових, які кожної хвилини ризикують своїм життям.
Важливу роль у тому, щоб не зламатися психологічно, відіграв і фахівець, який став другом Іванові — психолог Василь Бабець. Саме він допоміг юнакові переосмислити біль як джерело сили під час навчання у школі.
«Сила духу Івана — це приклад, який має бачити вся Україна. Він не просто бореться — він щодня доводить, що навіть у найтемніших обставинах можна світити іншим», — підкреслює психолог.
«Я не можу стояти на ногах, але моє серце — стоїть за наших хлопців на передовій», — говорить Іван із посмішкою, за якою — сила, гідна найвищої шани.
Із 2023 року Іван долучився до збору дронів для ЗСУ. Він не просто вірив у Перемогу — він допомагав її кувати. Разом із волонтерами та військовими він створював «очі» (дрони) для наших захисників. А коли фронт потребував тепла — почав виготовляти окопні свічки.
Маленьке подвір’я біля будинку, де він живе з мамою, бабусею та трьома братами і сестрами – перетворилося на міні-фабрику світла для темних окопів. Іван працює сидячи, не маючи фізичних можливостей, але маючи потужну внутрішню силу.
Він розтоплює віск, заливає його у бляшанки, старанно пакує — і вже восени сотні окопних свічок поїдуть туди, де холодно, страшно і боляче — на передову. Там вони зігріють руки, серця, душі. Як і сам Іван — своєю вірою та діями.
«Я просто хочу бути корисним. Вони — наші воїни — щодня стоять за нас. А я маю сидіти і нічого не робити? Ні, я не можу так жити», — каже він.
Мама — його найближча підтримка. Вона — тихий ангел, який поруч із ним щодня, щогодини. Вдвох вони роблять те, що здавалося б неможливим: змінюють світ, не маючи навіть можливості вийти на вулицю без сторонньої допомоги. Іван не просить жалю.
Він просить лише одне — можливість піднятися. Протези. Шанс на рух. Шанс стати ще кориснішим, ще сильнішим, ще ближчим до мрії — бути частиною великої сили, яка переможе.
Серед тисяч голосів у тилу його голос — не найгучніший. Але саме такі історії викарбовують у серцях українців те, що насправді значить незламність.
Він не тримає в руках зброї — але його руки створюють тепло. Він не проходить маршами — але щодня марширує в душі, разом із тими, хто на передовій.
І коли запалає свічка в окопі, нехай наші воїни згадають: є хлопець у Воловці, який не може ходити, але щодня йде поруч із ними.
За матеріалами онлайн-журналу BRO
Шана синові Вітчизні, молодій людині сильного, незламного Духу Івну Каратіва, руки якого створюють щодня тепло для фронту!!!