Він міг би сьогодні звільняти Скадовськ — своє рідне місто, тимчасово окуповане росією. Міг би командувати підрозділом у складі 128-ї бригади, будувати нову армію, бути серед тих, хто повертає Україну. Але одинадцять років тому його життя обірвалося.
Старший лейтенант Віталій Бєліков загинув у 23 роки, до останнього прикриваючи своїх побратимів під час бою на Луганщині. Він мав усе, щоб стати легендою — і став нею. Для своєї бригади, для армії, для країни. Його вистачило б на цілу армію.
Його історія не просто про війну. Вона — про любов. До батьків. До землі. До своєї форми. Про вірність, якою не торгуються.
Зовсім юним, у 17, він самостійно поїхав до Львова, щоб вступити до Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Це була не просто мрія, а глибоко закладене покликання — його дідусь був кадровим офіцером, і Віталій хотів гідно продовжити цю лінію.
Закінчив академію у 2012 році, отримав погони лейтенанта. Але це були не просто знаки розрізнення — це була відповідальність, яку він ніс із гордістю.
Його служба не була “кар’єрою”, вона була життям. Коли почалась війна, Віталій навіть не вагався. Був серед перших, хто вирушив у зону бойових дій. Він не ховався за спинами. Завжди — попереду.
28 червня 2014 року Луганщина. Колона з продуктами для підрозділу потрапила у засідку. Віталій супроводжував її на бронетранспортері. Того дня він міг просто чекати підмоги. Але не чекав. Будучи важко пораненим, дві години тримав оборону.
Стріляв, командував, прикривав своїх. Дві години болю, крові й заліза. Дві години, які коштували життя — йому, але зберегли його побратимам.
Він був єдиним сином у батьків. Для матері й батька — всесвіт. Для дружини і доньки — Герой. Для держави — воїн. Для нас — пам’ять. Його могло б не бути там. Але він був. І був до останнього.
Віталій Бєліков міг би жити. Але вибрав — боротися.
Його обличчя зупинилося у часі — на фото, де йому 23. А його приклад живе далі. І буде жити, допоки ми пам’ятаємо. Допоки віримо в тих, хто стає щитом, коли інші шукають укриття. Він не повернеться. Але й не зник. Тому що герої не йдуть — вони перетворюються на совість народу. Не забуваймо.
